Тільки гуркіт тікатиме по степах.
Струменіє крізь пил променева стяжка,
і на спину до кожного, хто упав,
прилітає пташка.

Її пісня то наскрізний крик «Вставай!»,
то симфонія люті, то свист снодійний.
І мені, моя пташко, співай, співай
про луну надії.

Огортай своїм голосом кожен шрам
на утомленім тілі. Напийся гнівом.
Якщо вічна душа, я їй жити дам
у твоєму співі.

Моя пташко, ти геть не як сталь тривка,
і крило перебите, і пір‘я здерте,
та якщо ми не встанемо, не змовкай,
здобувай безсмертя.

Ці степи будуть спалені ще не раз
і бетон розлетиться над ними пилом.
Від усього лишаться пісні про нас,
дай їм, пташко, крила.

Звідси гуркіт тікатиме, та не ми,
хай лунає багатоголоса кода.
Моя пташко, лети, нехай слухає світ німий,
як звучить свобода.

24.02.2023 ©️ Павло Вишебаба